Не плачте, мамо, не треба

Не плачте, мамо, не треба, 
вже не вернути сина. 
Он вiн лежить пiд тином, 
скроня злегка в кровi. 

I меркне зимовий вечiр, 
утiха твоя єдина, 
А з лiсу iдуть повстанцi, 
закуренi в дим, живi. 

Чого ти журишся, батьку, 
що хату спалили клятi? 
Брата забили в пута, 
сивiє, бач, голова. 

Пожитки твої хорошi, 
радостi небагатi – 
Усе димить в попелищi 
i тлiє, не дотлiва. 

Iржали конi в артiлi, 
ворота скрипiли новiї, 
Забрали овець i коней – 
кривавий слiд по травi... 

I меркне зимовий вечiр 
в далекiй сивiй завiї, 
А з лiсу iдуть повстанцi, 
закуренi в дим, живi. 

Он ту яблуневу гiлку, 
де снiгу замети бiлi, 
Ти сам щепив iз сусiдом, 
цвiти, мiй веселий дiм! 

Ми знаємо, знаєм, знаєм! – 
кричать пеньки обгорiлi 
Iз хати, з комори, з клунi 
в сльозах i в горi твоїм. 

Повiшених вiтер гойдає. 
Гармата б'є опiвночi. 
I тлiє все в попелищi: 
i радiсть, i труд, i пiт. 

Дивляться зорi з неба, 
немов замучених очi, 
Немов розстрiляних очi 
бiля кленових ворiт. 

Не плачте, мамо, не треба, 
i ви не журiться, тату, 
Друзi iдуть зi сходу, 
сурма не грає – б'є! 

Катiв поведуть на страту, 
на нашу святу розплату, 
I в них не вистачить кровi 
за грiзне горе твоє!  

1944 р.