Депо

І зорі, пролітаючи над ним,
шепотіли: «Арон Барон,
ох, Арон Барон,
неси свою правду,
доки сніг замітає перон».

І Арон Барон, пекар,
досвідчений революціонер,
котрий вів за собою в Чикаго
натовпи анархістів,
приїздить під Різдво,
ніби апостол Павло,
до харківських залізничних
майстерень, в депо.
В кожусі, накритий мішками та шкірами,
на поштових санях,
привозить чорну свою
пропаганду,
розповідає залізничникам про братів,
що полягли в повстаннях.

Арон Барон,
в синій робітничій блузі,
з зеленим димом у бороді,
закликає колійників і машиністів
триматися разом
в роботі
та боротьбі.
Пише в посланнях:
«Залізницю прокладено там,
де Господь провів своїм
жовтим нігтем
по густому ландшафту,
це він відчиняв ворота наших заводів,
він заповнював мужністю наші легені,
наче вугіллям шахту.

Немає нічого, чого б
не можна було перевезти в наших вагонах.
Немає нічого в минулому,
за що нам потрібно триматись.
Все, що нам залишається – віра,
яку ми винесемо із собою,
коли за нами займуться ріки
й падуть небеса.

Наше небо,
яке запалюється і згаса,
наші щоденні клопоти,
наша спайка з вологим золотом сонця,
наші сім’ї та померлі батьки –
народжуючись і вивчаючи в небі зірки,
засинаючи під шепотіння
акацій,
ми будуємо наше життя,
мов небачений дирижабль,
що плистиме над полотном
залізниці,
запалюючи зіниці
наших синів,
що стоять на перонах
різдвяних станцій,
сповнені впевненості
і звитяги».

Ах, Арон Барон,
чорний апостол язичників,
теплі втомлені паротяги
заганяються ними
з вечірніх полів
до пропахлих весною депо,
ніби худоба,
і залізничники збираються,
як пастухи, довкола багать,
і важко мовчать,
розбираючи типографські
шрифти його мови:

«Немає страху у відмові
від тяжкого каміння, яке нам
вкладали в кишені шкільних піджаків,
немає втіхи у прив’язаності
до минулого. Що може об’єднувати
металургів та гірників?
Що може тебе тримати, окрім коріння?

Віру створено
було залізничниками,
тому вона потребує
простору і терпіння».

Арон Барон,
ох, Арон Барон, найглибша тиша
завжди залягає після ранкових розстрілів,
революція, мов саламандра,
народжується з вогню,
революція пожирає немовлят
у різдвяному Вифлеємі,
революція спалює в паровозних топках
своїх найсвятіших апостолів.

І лише зорі
літають над нами в смутку й тривозі.
І лише ріки
оминають нас і рушать загати,
не в змозі
          залишити нам
                              бодай щось,
                                               не в змозі
бодай щось
                     у нас відібрати.

2011 р.